Сайт Відділу документів іноземними мовами є частиною бібліотечного порталу lib.kherson.ua
Новини
26.09.2017 12:11

Запитайте нас про академічну доброчесність
26 вересня вчителі іноземних мов, які підвищують кваліфікацію в Південноукраїнському регіональному інституті...

25.09.2017 06:51

Швидке вирішення проблем
24 вересня засідання англійського розмовного клубу, який працює на базі центру «Вікно в Америку»,...

23.09.2017 10:19

До Всеукраїнського дня бібліотек
21 вересня Херсонська обласна універсальна наукова бібліотека ім. Олеся Гончара святкувала 145-річчя...


Гість | Увійти
Версія для друку

                                                    Контр-адмірал Павло Іванович Джонс
                                                                      1788-1789

I. Контр-адмірал Катерини ІІ

 "Чорноморські, Меотійські води потім побачили тебе і турків в довгих шароварах, о Павле, і твоя полум'яна душа змарнувала себе, – даремно." (sic). Так Томас Карлайл справедливо відгукнувся про російську частину життя Пола Джонса.

  Імператриця Росії Катерина II була однією з найталановитіших правителів свого часу, хоча її особисті етичні норми шокували людей навіть тоді. Джонс написав про неї: «Їй притаманні риси видатної чоловічої вдачі, але вона завжди буде обожнювана як одна з найбільш приємних і чарівних жінок».

  Народжена спадкоємицею невеличкого німецького князівства, в чотирнадцять років одружена із нікчемним герцогом Гольштейн-Готторпським, який став імператором Петром III, Катерина наказала тихесенько його задушити і проголосила себе імператрицею в 1762 році.

  Катерина прийняла російські інтереси як свої власні і впроваджувала сумнозвісну тепер в світі зовнішню політику, захоплюючи та приєднуючи землі, що мали спільні з Росією кордони. Особливу увагу вона звернула на південні кордони і почала інтриги та напади на Туреччину з кінцевою метою зробити Чорне море внутрішнім морем Російської імперії та оволодіти Константинополем.

  Внаслідок її першої війни з Туреччиною, яка закінчилась у 1774 році, Порта визнала незалежність Криму під владою Татарського хана, від якого Катерина "визволяла" його протягом десяти років.

  Катерина, і ще більше її коханець Григорій Потьомкін, вважали Крим лише засобом для досягнення своєї мети. Вона підвищила Потьомкіна до чину фельдмаршала, дала йому титул Князя Таврійського і зробила його практично віце-імператором південної Росії.

 

  Весь світ знає історію про її подорож Дніпром в 1787 році аби побачитись зі своїм коханцем, який збудував макети селищ, що стояли серед пустелі, переодягнув своїх слуг у ханів і шахів і відправляв їх від одного місця до наступного по течії Дніпра за маршрутом імператриці, щоб вони співали і танцювали перед нею. На той час гирло Дніпра (Лиман) лишалося в турецьких володіннях, а турецький флот блокував вхід до Чорного моря, що було принизливо для Російської імперії. Це було схоже на інсценізовану подорож по Міссісіпі президента ранньої доби коштом у мільйон доларів, метою якого було знайти мексиканців, які перешкоджали проходові до Нового Орлеану.

  Росія збудувала Херсон у верхів'ї Лиману як військово-морській арсенал, Севастополь в Криму як військово-морську базу і Катеринослав (тепер Дніпропетровськ) як зосередження складів для постачання армії. Але Султан досі утримував Одеську затоку і, з допомогою французьких інженерів, збудував потужну фортецю Очаків у гирлі Лиману, що дало йому змогу унеможливити з'єднання двох російських флотів, які будувались у Херсоні і Севастополі. В другій російсько-турецькій війні, яка почалась в серпні 1787 року, турки мали за мету розбити російські флоти і повернути собі втрачені території, а росіянам було потрібно вигнати турків з Лиману та захопити Очаків.

  Частково військові дії мусили розгортатись на морі, що й було причиною запрошення імператрицею Джона Павла Джонса. Російський Чорноморський флот на той час був скупченням випадкових суден, матросами на яких служили захоплені невільники, козаки, волзькі човнярі та левантійські пірати, офіцерство частково складалося з авантюристів шести або семи національностей. Катерина відчувала, що тільки видатний морський командувач з іншої країни зможе об'єднати цю різношерсту зграю у справжню військово-морську силу.

  Джонc вперше був запропонований для цієї служби у 1785 році своїм паризьким знайомим графом де Веміссом. Його звали Девід, лорд Елко, Четвертий граф Вемісс, позбавлений титулу та засуджений до смерті за участь у повстанні 1745 року. Ще одним патроном Джонса був Льюіс Літтлпейдж, мандрівник з Вірджинії, який після служби помічником Джон Джея і сварки з ним брав участь у двох кампаніях Війни за Незалежність під французьким командуванням. Після війни він став близьким другом польського короля, який зробив його камергером і Кавалером Ордену Святого Станіслава. Барон Грімм, вірний дописувач російської імператриці, згадав про Джонса у своєму листі; Джефферсон рекомендував його М. Сімоліну, російському міністрові у Версалі; Сімолін прямо запитав Джонса 1 лютого 1788 року і передав його ствердну відповідь імператриці. В захопленні вона викрикнула: "Джонс дійде до Константинополя!". Потьомкін, хоча з помітно меншим захопленням, дав наказ Сімоліну остаточно впорядкувати цю справу. Це було зроблено під час того, коли Джонс мав доручення в Данії. Перше звання, яке дала йому імператриця, було "капітан флоту в ранзі генерал-майора", але це його не влаштовувало. За вимогою Джонса імператриця наказала Потьомкіну дати йому ранг контр-адмірала військово-морського флоту її імператорської величності. Це сталося 4(15)1 квітня. В Росії він був відомий як контр-адмірал Павло Іванович (Павло, син Івана) Джонс, при імператорському дворі його називали контр-адмірал Пол Джонс.

 

  Військове звання було тим, чого Джонс завжди гаряче домагався, це було головною принадою, яка спонукала його погодитись на службу в Росії. Він навіть сподівався цим справити враження на Конгрес. Він писав Джефферсону, благаючи його використати весь свій вплив аби підвищити його до чину контр-адмірала військово-морського флоту США та нагадував про свою перемогу біля мису Фламборо-Хед, що могло "порадувати імператрицю". Але Америка не мала військово-морського флоту, тому шанси Джонса отримати військове звання були навіть менші, ніж під час війни. Його навіть не приваблювали російські гроші – 150 рублів (приблизно $145) на місяць, хоча це було приблизно вдвічі більше ніж йому платили в американському флоті. І не було сумніву, що він жадав брати участь у військових діях та сподівався, що командування військовим флотом, навіть на внутрішньому морі, дасть йому більше практичного досвіду і можливість отримати високе звання, якщо США колись збудують флот.

  Морському офіцеру однієї країни неможливо було ставати до служби в іншій країні, коли його власна перебувала у стані миру. Британський військовий флот зменшив свій особовий склад з 110000 до 26000 після Війни за Незалежність США і це значило, що сотні офіцерів лишилися без роботи. Принаймні двадцятеро з них прибули на військову службу до Росії, найстаршим за званням серед них був адмірал Сер Семюел Ґрейґ, шотландець.

  Як тільки ці британські офіцери, що вже були на службі в російському флоті, почули про призначення Пола Джонса, всі підписали протест, де були зібрані старі байки про позашлюбне народження, піратство, заняття контрабандою. Офіцери погрожували покинути свої посади, щоб не служити під командуванням Джонса. Адмірал Ґрейґ порадив їм не подавати цього протесту імператриці, бо він був дуже образливим. Офіцери так і зробили. Оскільки вони служили на Балтійському флоті, а Джонс був спеціально запрошений до Чорноморського, то причин конфліктувати не було. Склалося так, що британські офіцери були найменшим Джонсовим негараздом в Росії.

  В середині квітня Джонс переїхав з Копенгагену до Стокгольму. Переночувавши там, він вирушив до Ґрізльнхаму, звідки сподівався дістатися Фінляндії на поштовому судні, перетнувши Ботнічну затоку, але затока була вкрита кригою, а дорога суходолом засніжена.

 

  Тоді він зафрахтував безпалубного човна 30 футів довжиною і ще одного, меншого човна, якого можна було тягнути по плавучій кризі, прямуючи до Фінської затоки. Цілий день човен йшов на південь вздовж узбережжя Швеції, а веслярі не знали дійсного наміру Джонса. З настанням ночі на широті Стокгольма він, погрожуючи веслярам пістолетом, примусив їх прямувати на схід, а потім на північний схід.

Наступного ранку на горизонті з’явилося південне узбережжя Фінляндії, шлях до якого заступали милі крижаних уламків, але вони пішли до затоки. Другого вечора менший човен затонув, але люди врятувалися. Тільки по закінченні четвертого дня обморожена команда наблизилася до Ревеля (тепер Таллінн, Естонія), «що було схоже на диво», як писав організатор цієї небезпечної подорожі.

  Далі Джонс заплатив човнярам, забезпечив їх лоцманом та провізією на зворотну дорогу, а собі купив коней і вирушив суходолом до Санкт-Петербургу, прибувши туди 23 квітня за юліанським календарем, тобто 4 травня за григоріанським. Того ж самого дня імператриця написала барону Ґрімму до Парижу: "Пол Джонс тільки що прибув сюди, він поступив на службу до мене". Двома днями пізніше: "Я бачила його сьогодні. Я думаю, що він підійде як ніхто інший". Джонс подарував її імператорській величності копію нової Федеральної Конституції, яку вона, мабуть, і не прочитала, але сказала йому: "Американська революція не може не принести наступних революцій і не вплинути на всі інші уряди". Мудра жінка! Жодний інший європейський монарх, навіть Фрідріх Великий, не дав такої точної оцінки американської революції.

 

  Новий контр-адмірал був улещений і захоплений прийомом при дворі. "Я був абсолютно зачарований, – признався він, – і віддався у її руки без жодних застережень щодо моїх особистих вигод. Від її прихильності я жадав тільки одного – аби вона ніколи не звинувачувала мене, не вислухавши". Санкт-Петербурзький хронікер зауважив, що Джонс "справив приємне враження на імператрицю, може вільно входити до Ермітажу, бажаний до прийому скрізь, за винятком англійців, які його не визнають".

  На цьому місці читач, без сумніву, сподівався би побачити контр-адмірала Павла Івановича в обіймах імператриці і початок великого роману. Несподівана зустріч Пола Джонса, найвідомішого коханця американського військово-морського флоту, з Катериною II, яка мала більше коханців ніж будь-яка інша жінка на троні, була б занадто багатим матеріалом і для письменників-романістів і для деяких біографів Джонса. Він би став одним з її незліченних коханців, Потьомкін оскаженів би від цього і понівечив би справу так, що контр-адмірал впав би у немилість і втратив службу. Дуже просто!

  Мова не йшла про любовну історію, факти свідчать про інше. Джонс розраховував зовсім не на кохання імператриці. Вона була шістдесятирічною жінкою зі штучними зубами і опухлими ногами, хоча все ще лишалася цікавою для чоловіків. Але любовні справи Катерини, якщо можна назвати їх так, були зведені до системи. Коли Потьомкін бачив, що її вимоги перевищують його сили, він потурав тому аби вона мала молодих коханців, яких обирала з охорони палацу. Коли вона накидала оком на якогось вродливого молодого вартового, він у першу чергу піддавався повному медичному огляду придворним лікарем, щоб пересвідчитися, чи він "здоровий"; тоді одна із фрейлін, яка спеціально була призначена для «випробування», «тестувала» його здібності на практиці. Якщо він визнавався здібним, то ставав коханцем імператриці. Відомо не менше як тринадцять таких випадків, бо жоден з тих молодиків не міг протриматися дуже довго. За перебування Джонса в Росії коханцем Катерини був двадцятирічний Зубов, вибраний з варти. Він вправлявся дуже добре, тому імператриця не мала особистої потреби у чоловічих принадах Джонса.

  Після побачення з нею єдиною його думкою було вирушити до Чорного моря і стати до командування.

 

2. Ситуація на Чорному Морі

  7 (18) травня 1788 року Павло Іванович залишив Санкт-Петербург, тільки-но встигнувши пошити російську морську форму (яку імператриця йому щедро оплатила, подарувавши дві тисячі дукатів (приблизно одну тисячу доларів)). Наостанок поцілувавши ще раз її руку у Царськосельському палаці, контр-адмірал Павло Іванович подався на південь у своєму розбитому екіпажі у супроводі Павла Дімітревського, що був приставлений до нього гофмейстером, секретарем і перекладачем одночасно.

  Американець віз із собою "милостивий наказ" від імператриці до фельдмаршала князя Потьомкіна, головнокомандувача усіх російських збройних сил та Очаківського походу. В наказі йшлося про те, що Джонс має отримати чин контр-адмірала та посаду в складі чорноморського командування. Вони зустрілись у Катеринославі 19 (30) травня. Очевидно, що князь справив приємне враження на Джонса, тому що для нього завжди було важливо, щоб видатна людина ставилася до нього серйозно, а не лише із звичайною ввічливістю. Потьомкіну теж, можливо, сподобався Джонс, але князь не мав дуже великої потреби у ньому, бо вже три контр-адмірали служили на Чорноморському флоті. Він написав імператриці: “Контр-адмірал Джонс прибув, я відіслав його на флот. Він тепер буде мати можливість показати свій досвід і відвагу. Я надав йому всі шанси та можливості!”.

 

  Якісь шанси! Якісь можливості! Що Потьомкін і зробив для Джонса, то лише штовхнув його у зграю морських вовків. З листів Катерини до Потьомкіна було зрозуміло, що князь мав вирішувати де і як задіяти Джонса. Але Джонс чомусь зрозумів ситуацію так, що йому було обіцяно головне командування Чорноморським військовим флотом. Це непорозуміння створило проблеми.

  Іспанський дворянин Хосе́ де Рі́бас мав виконувати кур'єрські обов'язки між Потьомкіним та Джонсом, супроводжувати Джонса у подорожі Дніпром до Херсона. Там він зустрівся з контр-адміралом Мордвіновим, який вивчився в Англії та був одружений з англійкою. Мордвінов командував військово-морським арсеналом. Він поставився до Джонса дуже вороже та відмовився передати йому командування.

  Новий контр-адмірал прямував далі вздовж північного побережжя Лиману і на рейді біля балки Широкої знайшов свою ескадру та піднявся на борт флагманського корабля «Владімір» (це слово він завжди вимовляв Володімєр). Там він зіткнувся із бригадним генералом Панайоті Алексіано, греком за походженням, який сподівався, що його призначать замість Джонса, тому теж одразу став його ворогом.

  Після цього Джонс довідався, що флотилія, яка супроводжувала його ескадру, була під командою контр-адмірала Нассау-Зіґена, який щиро привітав Джонса і розважав його на борту своєї яхти декілька вечорів. Але незабаром Нассау-Зіґен теж почав ставитися до Джонса вороже.

  Джонс або не розумів що відбувалось, або обрав поведінку ігнорування подій. Він написав Потьомкіну, що кораблі та офіцерський склад дуже гарні. У товаристві Дона Хосе де Рібаса (єдиного з офіцерів, який залишився його другом під час тієї кампанії) Джонс на невеликому судні вирушив у розвідку на Лиман.

  Лиман простягається приблизно на тридцять морських миль на захід і на схід від Чорного Моря до Широкої – найсхіднішого місця, куди великі судна могли зайти. Це не більше як вісім миль завширшки і, в деяких місцях, тільки дві милі між мулистими берегами. Середня глибина за часів Джонса була вісімнадцять футів, а тепер ще менше, за виключенням рукотворного каналу для кораблів. Прохід, менше як дві милі завширшки, знаходився між фортецею Очаків, яка була міцно укріплена турками, і вузькою піщаною мілиною, що називалася Кінбурнською косою, яку утримували росіяни. Посеред цієї мілини стояла фортеця Кінбурн, де генерал Суворов встановив свій штаб. Російська стратегія полягала в тому, щоб утримувати цей прохід вільним і завадити туркам зміцнювати Очаків з моря; турки ж навпаки мали наміри закрити його. Пол Джонс та Суворов зустрілися у Кінбурнській фортеці. Джонс був вражений особистістю Суворова. Це доказ його розуму та гарного знання людей, бо трохи пізніше цей російський полководець як противник Наполеона поступався першістю одному тільки Веллінгтону. І Суворов відразу прийняв пораду Джонса збудувати батарею на вістрі Кінбурнскої коси.

  Пол Джонс і Дон Хосе повернулись до Широкої, де судячи з усього всі інтриги припинились. Контр-адмірал підняв свій прапор на “Владімірє” 29 травня (9 червня). Алексіано відправив рапорт Потьомкіну: “Цього дня ескадра була передана під командування контр-адмірала і кавалера Пола Джонса”.

  Командування військовими силами на Лимані було у повному безладі. Єдиною певною людиною був Потьомкін, командувач усіх збройних сил імператриці. Пол Джонс командував тільки "Ескадрою". Вона складалася з його флагмана, який був лінійним кораблем, вісьмох фрегатів і чотирьох інших збройних суден. Це були вітрильники усіх розмірів і різноманітного оснащення, збудовані для судноплавства у дельті ріки. Флагманський корабель «Владімір» був спроектований для 66 гармат, але міг тримати тільки 24 гармати вагою у 24 фунти і дві мортири, що стріляли ядрами. Незалежно від Джонса, який отримував прямі накази від Потьомкіна, була ще "флотилія", яка складалась переважно із весельних суден. До складу флотилії входили: 25 галер, плавучих батарей, барж і двошлюпкових суден, а також велика кількість одногарматних суден, які називалися "запорізькими", бо на них ходили запорізькі козаки. Ще однією частиною флоту були судна, що мали заважкі для своїх розмірів гармати, а також додатковий особовий склад. Люди там були захищені від мушкетного вогню мішками з вовною, які були прив'язані до фальшбортів. Вони були на зразок теперішніх ВДК (Великі десантні кораблі). Була ще одна невелика флотилія для тих операцій, які тепер називають десантними.

 

  Ескадру Джонса можна порівняти з кораблями для бомбардування та прикриття. Грізною десантною силою, Флотилією, командував Нассау-Зіґен. Цей так званий принц був міжнародним авантюристом, з яким Джонс зустрівся десятьма роками раніше, коли йому не вдалося переконати голландський уряд відпустити фрегат «Л’Індієн». Нассау-Зіґен зазнавав поразки у будь-якій справі. Він вирушив у кругосвітню подорож разом з Луї Антуаном де Бугенвілем, але, як Джонс одного разу зауважив, морську справу Нассау-Зіґен знав так, що не міг назвати всі румби компасу. Від французів він отримав невеликий флот, щоб захопити острів Джерсі, але йому це не вдалося, до того ж він мав великі втрати. При облозі Гібралтару у 1782 році він командував канонерською флотилією, схожою на російську, і зазнав нищівної поразки від британців. Але він був щирий, вродливий, самовпевнений, мав репутацію галантного кавалера та сміливого дуелянта. Прибувши до Росії з Польщі за дорученням у 1786 році, Нассау-Зіґен став найліпшим другом Потьомкіна і той обіцяв йому командування армією у турецькій війні. Коли російське офіцерство дізналося про це, почалися такі шалені протести, що Потьомкін призначив його контр-адміралом і віддав йому командування флотилією. Хлопець був задоволений, а навколишні чули від нього, що його весельні канонерки будуть передовою частиною важкої артилерії ескадри, спроможні ходити проти вітру та по мілині, де великі кораблі нічого не варті.

  Розкішний барк, на якому Катерина подорожувала Дніпром, був флагманським кораблем Нассау-Зіґена, який він називав яхтою, але об'єктом його заздрощів був флагман Джонса, бо той мав більше позолоти. Таким чином, Пол Джонс мав суперника, який приймав накази тільки від Потьомкіна та був його улюбленцем.
  Старший офіцер ескадри знаходився на флагманському судні Нассау-Зіґена, до того ж був ще береговий адмірал, який теж ненавидів Джонса. Інший російський флот під командуванням контр-адмірала Войновича стояв у Севастополі.
  Турки, що спостерігали за росіянами з протилежного берега лиману, мали свій Чорноморський флот майже такого ж складу та потужності під командуванням здібного адмірала Хассана ель Газі, який носив титул Капудан-паші (командувача флотом Османської імперії). Джонс вважав його "дуже сміливим". Під час одного з поєдинків Джонс побачив його зблизька і був вражений його величезними вусами.
 

  Капудан-паша мав під своїм командуванням більше морехідних кораблів, ніж Джонс, але росі́йська флотилія була більш численною і краще озброєною, ніж турецька.

 

3. Лиманський похід

  Очевидно, що у Потьомкіна не було конкретного плану для військово-морської частини кампанії. Він лише сподівався, що російській флот затримає турків і, коли буде можливість, знищить їх флот. Оскільки російська розвідка повідомила, що турецькі судна мають глибше осідання та озброєні краще за російські, але їхня флотилія була слабкішою, Джонc замислив розташувати ескадру і флотилію однією лінією, перерізуючи лиман приблизно посередині між його входом і гирлом ріки Буг. У такому положенні він чекав би турецького нападу. Російський флот одночасно захищав би Херсон і гирло Бугу, який армія під командуванням Потьомкіна мусила перейти. Джонс зібрав військову раду і одержав згоду Нассау-Зіґена і Алексіано на це розташування, яке відбулось вночі 5 (16) червня. Російський флот був розташований у лінію NNE-SSW впоперек лиману, приблизно у чотирьох милях на схід від Очакова. Капудан-паша тим часом відправив частину своєї флотилії до середини входу. Перший бій на Лимані почався о другій годині ночі 6 (17) червня, коли Нассау-Зіґен спробував перерізати туркам відступ, але результат був зворотній – турки примусили його тікати назад до ескадри. Джонс передбачав, що ця втеча підбадьорить турків, тому дістав згоду Нассау-Зіґена і Алексіано сформувати два резерви. Перший мав складатися з 11 суден по правій стороні лінії, другий – з 6 суден в центрі та 15 запорозьких суден, розташованих так, щоб підтримувати кожний з резервів у разі потреби.
  Турки виправдали сподівання Джонса. Капудан-паша спорядив майже всю свою флотилію і частину ескадри. Протягом ночі він розташував свою флотилію біля північного берега та за сприятливого вітру атакував Джонса з правого флангу 7 (18) червня.

  Власноруч веслуючи човном вздовж лінії свого фронту, Джонс віддавав вголос накази своїй ескадрі (бо іншої системи сигналізації не мав). Він наказав цілій флотилії вступити у бій, а також взяти на буксир ті судна, котрим важко було йти проти вітру. Капудан-паша прибув на своїй швидкій галері «Кірлангіч», що мала трикутні вітрила та була оснащена 14 гарматами. Нассау-Зіґен розумів, що присутність Капудана-паші підвищила небезпеку для росіян.
 

 

  Раптовий східний вітер став приємним сюрпризом, що допоміг Джонсу передислокувати 5 кораблів зі свого лівого флангу, утворивши тупий кут. Це було схоже на відкриті щипці, потрапивши до яких ворожі судна неминуче наражалися на перехресний вогонь.
Це був вирішальний маневр. Кораблі Капудан-паші, вкриті гарматним димом, відступили аби не потрапити у пастку, але два чи три судна були потоплені стрільбою снарядами, які Джонс називав "брандкуґлі". Це були наповнені пальним бомби, які розривалися від удару. Для них використовувались мортири, які називалися «лікорн» (єдиноріг). За Лиманської кампанії обидві сторони використовували ці бомби, що призводило до більших втрат, ніж від стрільби звичайними гарматами.
  У своїх «Розповідях» про цю кампанію всі лаври за перший бій на Лимані Джонс приписав собі, а також наводив п’ять або шість випадків безглуздості та боягузтва Нассау-Зіґена впродовж того дня. Але у своєму рапорті до Потьомкіна Джонс писав про холоднокровність, витримку та розум принца. Про себе він сказав, що протягом бою він був трохи більше, ніж ад'ютантом Нассау-Зіґена.
  Наступного дня Джонс писав Потьомкіну з борту «Владіміра»: «Ми відспівали «Тебе, Бога, хвалимо» на честь перемоги, яку принц де Нассау отримав вчора у бою з флотилією Капудан-паші. Генерал Суворов теж святкував у фортеці Кінбурн». Потьомкін написав Джонсу 8 (19) червня, звеличуючи його "завзятість і відвагу... при допомозі принцу де Нассау." Але 11 (22) червня Джонс написав Дону Хосе де Рібасу до Херсона: "Шкода, що я не сказав одразу, але принц де Нассау зараз той самий, що і був до вашого від'їзду. Він мав дуже велике бажання відправити мене до дідька з однієї тільки причини, що я витяг його з тієї ганьби і небезпеки 7 (18)-го.
 

 

  Чи вірити рапортові Джонса, чи його листу та "Розповідям"? Можливо він і перебільшив свою похвалу Нассау у звіті до Потьомкіна, бо мав бажання зробити йому приємність, але надто несправедливо висловився про нього у "Розповідях", хоча на той час Джонс вже не мав отримувати накази від Нассау. Принц, у свою чергу, починає нарікати на Джонса у листах до своєї дружини 14 (25) червня.
  Джон швидко усвідомив, що не все було гаразд з його політичною підтримкою. Навіть цілюще повітря «Російської Рів'єри» не відновило його здоров'я після тієї виснажливої подорожі зі Швеції до Ревелю. 13 (24) червня він написав листа Дону Хосе де Рібасу, який тепер знову був з Потьомкіним. З листа було зрозуміло, в якому стані перебував тоді Джонс. Цей лист є одним з декількох документів, що були написані ним власноруч, частково французькою мовою.

«Владімір», 13 червня 1788
Мій любий друже!
Я знову хворий. Ставляться до мене ще гірше. З паперів, які я додаю, Ви дізнаєтесь, що я маю достатньо причин для поганого настрою. Ви, мабуть, вирішите відправити ці папери до його світлості князя Потьомкіна аби отримати його накази для запобігання можливих необачних кроків. Благаю Вас передати його світлості вибачення за мої самостійні дії починаючи з 11 числа. Не маю більше новин для нього, крім того, що потужний військовий загін вийшов з фортеці Очаків і вирушив на північ. Висловлюю свою повагу.
Ваш покірний слуга та друг Пол Джонс.
N.B. Будьте ласкаві, передайте мого листа Маленькому Пажу."

  Ці «необачні кроки», про які писав Джонс, були бажанням Нассау-Зіґена вийти з Лиману та нав'язати бій турецькому флоту, який тоді був розкиданий біля Очакова та у гирлі річки Березань.
  Джонс написав Нассау листа, в якому пропонував спільну тактику у наступному бою. Він би залюбки вступив в класичний (лінія-до-лінії) бій з Капудан-пашою в глибоких водах, але дуже добре розумів, що у такому випадку він би жертвував перевагою російської флотилії перед турецькою та ризикував би втратити російську ескадру.
  Нассау-Зіґен наполіг на тому, щоб російський флот лишився на Лимані та був готовий до нападу. Це була правильна стратегія. Капудан-паша відвів свій флот у Чорне море після бою, але він жадав реваншу. Його нетерплячість призвела до другого бою Лиманської кампанії.
  16 (27) червня турецький флот у повному складі був відряджений до Лиману. Турецьке командування планувало потопити російську флотилію та спалити ескадру.
  Пол Джонс очікував на них приблизно на тих самих позиціях, що і раніше: його кораблі стояли в лінію, перерізуючи Лиман з північного сходу на південний захід.
  У додатках до своїх «Розповідей» Джонс виклав бойовий порядок та озброєння кожного судна російської ескадри, що приймали участь у бою 17 (28) червня.

  Клас                                                    Назва                                                   Озброєння
Лінійний корабель                               Владімір                                 24 гармати (24 фунти) 
                                                                                                         2 мортири «лікорн»
Фрегат                                         Александр Нєвскій                                    Те саме
Фрегат                                          Скорий                                         24 гармати (24 фунти)
                                                                                                        4 мортири «лікорн» (18 фунтів)
                                                                                                        12 гармат (6 фунтів)
Фрегат                                        Херсон                                           22 гармати (12 фунтів)
                                                                                                        4 гармати (6 фунтів)
Фрегат                                      Борістен                                          18 гармат (12 фунтів) 
                                                                                                        6 гармат (6 фунтів)
Фрегат                                     Таґанроґ                                           Те саме
Фрегат                                     Пчела                                              16 гармат (12 фунтів)
                                                                                                       10 фальконетів (3 фунти)
Фрегат                                  Св. Ніколай                                         4 гармати (6 фунтів)
                                                                                                       4 гармати (4 фунти)
                                                                                                      12 гармат (3 фунти)
Фрегат                                Малий Александр                                 6 гармат (6 фунтів)
Корабель                            Григорій Потьомкін                               14 гармат (3 фунти)
                                                                                                      2 гармати (1 фунт)
Корабель                           Св. Анна                                               6 гармат (6 фунтів)
                                                                                                     10 гармат (4 фунти)
                                                                                                      6 фальконетів (3 фунти)
Кораблі                      Майлет, Богоматір Турлену                           8 гармат (4 фунти)
                                                                                                    6 гармат (3 фунти) на кожному

 

  Опівдні 16 (27) червня з’явились турецькі кораблі, що йшли під повними вітрилами. Контр-адмірал Павло Іванович скликав військову раду і виголосив французькою мовою промову до капітанів. У закінченні він сказав: «По ваших очах я бачу, що у вас душі героїв! Ми разом навчимося перемагати або помремо за державу».
  Було щось комічне в тому, що американський офіцер закликав російських перемогти або померти, але ситуація жартувати не дозволяла. Турки, яких було удвічі більше, наближались. Було чути ревіння труб, брязкіт цимбалів та голосні викрики до Аллаха аби він допоміг їм знищити невірних, які п'ють вино і їдять свиней. Але ситуація раптом змінилась. Флагман Капудан-паші, на якому було 64 гармати, сів на мілину приблизно о другій годині дня на відстані двох верст (1,3 милі) від «Владіміра». Решта турецького флоту стала на якір у повному безладі. Нассау-Зіґен хотів одразу ж атакувати, але Джонс стримав його, тому що вітер різко змінив напрям. Ворожі кораблі опинились на навітряному боці при північно-західному вітрові, а російські судна не мали можливості ані іти на веслах, ані під вітрилами.
 

  Увечері Джонс з перекладачем на невеликому судні вирушили на розвідку до турецького флоту, веслував козак на ім'я Івак. Джонс відвідав те судно, на якому служив Івак. Як тільки адмірал ступив на борт, почав оглядати все судно від носу. Після цього Джонс піднявся на маленьке судно, змусив встановити стерно, вибрав пару добрих весел і наказав обгорнути їх тканиною. «І після ще деяких приготувань він сів відпочити».
  Зійшла темрява. Подали вечерю. Контр-адмірал розділив трапезу з козаками, беручи їжу з їх казана. Розмовляли через перекладача. Джонс жартував, а після вечері наказав подати подвійні порції горілки. Від горілки козакам захотілося заспівати, і від їх жалібного тихого співу навернулися сльози навіть у Джонса, котрий не розумів мови. Івак співчував Джонсу, він сам тужив за домівкою і здогадувався, що адмірал теж думав про батьківщину. Раптом Джонс схопився на ноги, сказавши: "Вже час!". Розділивши свої гроші поміж козаками, він поплескав Івака по плечу і сказав: "Ходімо!". Вони сіли у човен, Івак перехрестився і взявся за весла. Джонс керував тросами румпеля і тримав курс просто на турецький флот. Їх окликнули з двох ворожих суден. На щастя, команди тих кораблів складалися з турецьких козаків, тому Івак міг поговорити з ними. Джонс розраховував на це, бо необхідно було знати турецький пароль. Як було умовлено перед тим як вирушити, Івак мав дізнатися пароль хитрощами, удавши, що він привіз сіль на турецький флагман.
  «Ми швидко дісталися до ворожого флоту», – розповідав Івак, – «Ніби ціле місто стояло на якорі і нависав ліс із щогли. Турки спитали пароль, Павло назвав його… Ми помчали між кораблями. Деякі погрожували нам, деякі пропускали нас мовчки, десь ми тихо та повільно пробирались, а десь намагались проскочити дуже швидко».
 

  Коли Івак думав, що вже час повертатися, Джонс наказав йому наблизитися до корми одного з найбільших суден і затриматись біля неї. Поки Івак відволікав вартового, Джонс написав крейдою на кормі того корабля французькою мовою: СПАЛИТИ. ПОЛ ДЖОНС. Турки не потурбувались стерти цей напис і вся флотилія бачила його наступного ранку. Це судно було атаковане і спалене «Владіміром».
  Відійшовши від турецького судна, вони попрямували до яхти Нассау-Зіґена аби розповісти про результати розвідки. Івак розповів: «Ніколи в житті я не бачив такої людини. Він був добрим, коли хотів цього, але за потребою він був як камінь. Я дивувався з того, що довірився незнайомцю, навіть не християнинові, і пішов з ним просто у ворожі руки… А як довіряли йому люди! Один рух його руки – і ти виконуєш його наказ. Напевно деякі люди народжуються для того, щоб командувати».

  Івак сподобався Джонсу більше за інших козаків. Джонс цінив таких відважних, міцних, простих хлопців. Він подарував Івакові кинджал з написом “Від Павла Джонса його другові запорожцю Іваку, 1788”.
  Тепер, коли Джонс знав точну диспозицію ворога, він склав план підготовки до нападу, якого він очікував наступного ранку.
  Він поставив всі судна по правому (північному) флангу своєї лінії до центру, щоб вони утворили тупий кут із лівим (південним) флангом, до якого прямували турки. Джонс сподівався на ті ж розкриті щипці, які він зробив у першому бою.
 

 

  Це переміщення було завершено до півночі. Флагман Капудан-паші не був на плаву. Він підняв якір о 2 годині ранку 17 (28) червня і спробував сформувати бойовий порядок. Близько 4 години ранку турецький флот почав атакувати. Тим часом, на щастя для росіян, вітер знову змінив напрямок і створив їм ідеальні умови.
  Безлад у російському командуванні продовжувався. Виявилось, що Джонсу було трохи легше контролювати весь флот, ніж тактичну групу фрегату «Боном Рішар». Коли Джонс атакував турецьке флагманське судно, капітан його флагманського корабля кинув якір без його наказу, виправдовуючись тим, що попереду була мілина у п'ятнадцять футів, але це була неправда.
  Флагман Капудан-паші та корабель його заступника сіли на мілину на північному узбережжі. Це була добра нагода для Нассау-Зіґена. До цього часу він тримався позаду ескадри, але тепер розгорнув всю свою флотилію, щоб атакувати ті судна, які були на мілині і кренилися так, що не могли палити зі своїх гармат. Проте Нассау не вистачило мужності піднятися на борт. Він знищив ці судна, замість того, щоб захопити їх. Цим він обурив та збентежив Джонса.
  Ліва сторона бойового порядку Джонса залишилась незахищеною від турецьких малих суден, тому що флотилія була зосереджена проти двох кораблів, що опинились на мілині. Фрегат «Малий Олександр» був потоплений ворожими бомбами, інші кораблі приймали важкий бій. Джонс взяв човна і, власноруч веслуючи, дістався до яхти Нассау-Зіґена, щоб благати його допомогти ескадрі, але князь відмовив. Та все ж таки допомогу він отримав. Один з підлеглих Нассау-Зіґена, російський офіцер Кораков, зібрав декілька суден флотилії, всіх, кого зміг переконати припинити цькування турків, і вирушив до Джонса. З цим підкріпленням Джонс прогнав весь турецький флот назад до гирла Лиману. Це сталося близько 9.30 ранку.
  Наступний хід зробила російська батарея, яка була зведена на Кінбурнській Косі за порадою Джонса. 17 (28) червня Капудан-паша спробував відвести решту свого флоту з гирла Лиману, Кінбурнська батарея відкрила вогонь, наробивши такого безладу серед ворожих суден, що 9 із них сіли на мілину.
 

  Наступного ранку Суворов попросив Джонса знищити ці судна, тому що турки могли їх врятувати. Це дало Нассау-Зіґену ще один шанс. Він запропонував зайняти цим всю флотилію. Джонс вважав, що і частини вистачить. Насау-Зіґен розлютився і сказав: "Я знаю як захопити судна!".
  «Я довів, що вмію захоплювати кораблі, і не тільки турецькі» – відповів Джонс. Зрештою він переконав Нассау-Зіґена залишити п'ять кораблів позаду на підтримку ескадрі.
  Нассау-Зіґен спалив сім турецьких суден, що були на мілині, та захопив останні два.
  "Провидіння було ласкаве до нас", – написав Джонс до Потьомкіна того ж дня. "Завтра вранці ми будемо співати «Тебе, Бога, хвалимо»... Я захоплююся сміливістю росіян, яка є ще більшою від того, що вони не хваляться нею». Але він зрозуміло висловив свою думку, що бій було виграно не лише завдяки Нассау-Зіґену.
  Таким був другий бій на Лимані. За два дні бою турки втратили 10 великих і 5 малих суден, приблизно 3000 людей були вбиті і 1673 полонені. Російські втрати складали: 1 фрегат, 18 вбитих і 67 поранених. Вся слава дісталась Нассау-Зіґену. «Я господар Лиману», – написав він своїй дружині, – «Бідний Пол Джонс! Немає місця для нього у цей великий день!». Потьомкін у повідомленні до імператриці написав: «Принц Нассау був невтомний у своїх зусиллях. Все тільки завдяки йому». Потьомкін навіть не згадав командира ескадри.
  Стратегія, автором якої був Джонс, полягала в тому, щоб чекати ворожого нападу на Лимані. Практичне виконання всього задуму було б набагато ефективнішим, якби Нассау-Зіґен виконував накази і дотримувався тактики Джонса.
  Через декілька днів на борту «Владіміра» разом з Джонсом вечеряло вельможне товариство – Потьомкін, деякі офіцери його штабу, кавалер Літлпейдж (спостерігач короля Польщі) та принц де Лінь – видатний австрійський дипломат. Гості захищали Джонса, вимагаючи від Нассау-Зіґена перепросити за свій спалах роздратування другого дня бою.
  «Я прийняв вибачення із щирим задоволенням. Ми обнялись в присутності всього товариства. Я вірив, що він тоді був таким щирим, як і я» – писав Джонс.
  Джонс, на жаль, не відчув успіху, коли нагороди і відзнаки були розподілені між учасниками обох боїв. Він отримав лише орден св. Анни, як і адмірал сухопутних військ Мордвінов, який зовсім нічого не зробив. Фактично, це був орден німецького князівства Гольштейн, а не державний орден Російської імперії, це приблизний еквівалент американської Бронзової Зірки або Королівського Вікторіанського ордену, яким король Едвард VII нагороджував ввічливих начальників станцій. Потім було нагородження медалями і шаблями із золотими інкрустованими ефесами, та про Джонса знову не згадали.
  Потьомкін тоді перевів свою армію через Буг і наказав атакувати Очаків з суші та з моря 1 (12) липня. Атака почалася на світанку. Флотилія Джонса знову відзначилася декількома важкими ударами по турецькому флотові, який стояв на якорі під стінами фортеці.
 

  Джонс вчинив правильно, що відмовився використовувати свої великі кораблі проти берегових батарей. О 6-й годині ранку шлюп Джонса очолював флотилію. Він піднявся на борт найближчої галери і наказав російському лейтенантові взяти її на буксир. Потім вони захопили власну галеру Капудан-паші, але невправність молодого офіцера зіпсувала її буксирування, і поки необхідні снасті були доставлені з флагманського корабля Алексіано, той сам відправив одне зі своїх малих суден, щоб спалити захоплену галеру. Він вчинив так, бо горів бажанням позбавити Джонса слави за захоплення цієї галери. Судном, яке відіслав Алексіано, командував грецький офіцер. Галера згоріла разом з нещасними невільниками, прикутими до банок, бо грек не потурбувався їх звільнити. Три останні галери теж були спалені.
 Потьомкінська армія тоді вже почала облогу Очакова.
 10 (21) липня Потьомкін відправив Нассау-Зіґена в інспекційний тур до Севастополя. На термін його відсутності командувачем флотилії був Дон Хосе де Рібас.
  Кавалер Літлпейдж, мандрівник з Вірджинії, тепер керував ескадрою під командуванням Дона Хосе. Становище Джонса не поліпшилось, до того ж 1 (12) серпня Нассау-Зіґен повернувся з прапором віце-адмірала, якому Джонс відмовився віддавати честь, бо не міг повірити, що Нассау вже дослужився до цього рангу. Та виявилося, що Потьомкін дійсно підвищив Нассау до чину віце-адмірала.
  Вихід із цього становища став можливий 8 (19) серпня. Потьомкін, незадоволений контр-адміралом Войновичем, який служив на Севастопольському флоті і не зробив зовсім нічого, зронив слівце у своєму штабі, що він бажає позбавитися цього важкого на підйом контр-адмірала та призначити на його місце Павла Івановича.
  Секретар Потьомкіна написав Джонсу 8 (19) серпня, питаючи, чи зацікавлений він у переведенні до Севастополя.
  Джонс відповів, що він завжди буде виконувати накази князя, але йому ця ідея не подобається з декількох причин: Севастопольський флот був слабкий та деморалізований, а також не мав жодної сигнальної системи. Джонс розробив власні сигнали (за системою Павійона), але вони ще не були перекладені на російську мову.
 

  Очевидно, що неможливо було керувати глибоководним флотом, тому що Джонс маневрував своєю ескадрою, віддаючи наказ кожному судну окремо, через перекладача. До того ж, Джонс отримав наказ від Потьомкіна приготуватися атакувати фортецю Хассана-паші і дуже хотів виконати його бездоганно, щоб довести свій професіоналізм.
  Атака фортеці військовими кораблями могла бути успішною тільки у тому випадку, якщо це було б повною несподіванкою для захисників фортеці, приголомшених гарматним вогнем. Це було саме тим, що Джонс планував зробити, але операція була провалена з вини грецького лейтенанта з команди Літлпейджа, який відкрив вогонь передчасно. Джонс припинив атаку, що було єдиним розумним рішенням.
  Літлпейдж, принижений і обурений службою під командою Нассау, надіслав свою відмову і повернувся до Варшави втішатися всіма принадами камергерської посади. Його прощальний лист до Джонса закінчувався словами: ”Бережіть себе, мій дорогий адмірале, обережно вибирайте оточення. Ви мусите проявити не тільки військовий, але і політичний характер. Особливо зараз для вас важливіше бути придворним, аніж солдатом». Він був правий, а Джонс не міг зробити більшої помилки, не скориставшись нагодою прийняти командування Севастопольським флотом.
  За весь вересень сталося лише кілька сутичок між невеликими суднами. Джонс тим часом влаштував досить ефективну блокаду Очакова. 8 (19) жовтня Капудан-паша знову з'явився з посиленим флотом, Потьомкін наказав флотилії відійти, щоб уникнути можливого захоплення. Джонс був проти, але виконав наказ. Сталося те, чого Джонс боявся – два чи три турецьких судна прорвалися крізь блокаду до Очакова. Наступного дня флотилія на чолі з Нассау провела невдалу атаку і втратила одну галеру, Джонса вважали винуватцем цього. Князь Потьомкін почав боятися, що турки можуть зайти до Лиману, а це погрожувало б його штабові, який був розташований на самому березі. Потьомкін мав звичку, нагледівши якесь турецьке судно через оптичну трубу, віддавати Джонсові наказ захопити його або викинути гармату того судна за борт. Доки наказ доходив до контр-адмірала, те судно встигало зникнути, через це Джонс вважався винним кожного разу.
  Розв'язка цієї безглуздої ситуації надійшла у вигляді образливого для Джонса наказу від Потьомкіна зустрічати ворога «мужньо», бо інакше він буде звинувачений у «недбалості».
Цей наказ дуже обурив Джонса. «Якщо ви тримаєте мене на російській службі, то від мене є якась користь імператорському флоту. Я тут не шукаю пригод і не намагаюся відновити втрачене багатство (натяк на князя Нассау). Сподіваюся, що більше не знатиму тут принижень та якнайскоріше отримаю те, що мені було обіцяно, коли мене запрошували на службу до флоту Її Імператорської Величності». Він мав на увазі командування всіма військово-морськими силами, розташованими на Чорному морі, але цього, наскільки можна стверджувати, йому ніколи не пропонували.
  Потьомкін не був з тих, хто люб'язно приймав заперечення. День, коли Джонс написав цього листа (18 (29) жовтня), можна вважати початком кінця його перебування в російському флоті.

Важко детально оцінити кар'єру Джонса в Росії. Він завжди діяв якнайкраще, коли мав необмежене право командування.
 

 

  Він мусив мати справу з особами, які піклувалися тільки про себе і всіляко перешкоджали йому. Він потрапив під керівництво людини, для якої насолодою були чвари між підлеглими. Становище, в якому він перебував в Росії, не могло йому дати ані грошей, ані слави. Стратегія Джонса була ефективною скрізь. Стратегія Нассау-Зіґена, якщо її можна так назвати, подобалась лише Потьомкіну. Вона полягала в тому, щоб атакувати ворога коли б він не з’явився і не дивлячись на обставини. Шкода, що Джонс не був вище тих дрібних інтриг.
  Він проявляв невластиве йому терпіння протягом декількох місяців і не витримав тільки тоді, коли Потьомкін зачепив його честь, до того ж весь цей час він терпів таке командування флотом, яке могло б звести з розуму будь-якого офіцера.
  По закінченні всього він писав: «За все життя я не мав стільки неприємностей, скільки їх було за одну кампанію на Лимані…».
  Важливо те, що Джонс заслужив повагу та відданість більшості офіцерів, що служили під його командуванням і жодної користі з цього не мали.
Офіцери, які писали якісь свідчення або характеристики, що могли увійти до Джонсових «Розповідей про Лиманський похід», дуже ризикували потрапити до чорного списку Потьомкіна. Тому жоден росіянин не інтригував проти нього.

 

4. На березі
 

 

  Пол Джонс опинився на березі. 18 (29) жовтня Потьомкін одержав схвильованого листа від нього і того ж дня наказав контр-адміралу Мордвінову прийняти у Джонса командування ескадрою та флотилією, що було зроблено двома днями пізніше. Репутація Джонса була врятована тим, що імператриці він був необхідний на Балтійському флоті, який готувався до війни зі шведами. Перед тим як залишити ескадру Джонс побачився з Потьомкіним, який висловив «своє шанування» та передав йому листа до імператриці, де говорилося про його задоволення «завзяттям і старанністю» Джонса, які він виявив під час Лиманської кампанії. У той самий час Потьомкін відправив Катерині приватного листа, де писав, що Джонс «млявий», що мужності йому вистачає лише як на пірата та ніхто не хотів служити під його командуванням.
 

  Контр-адмірал Джонс, залишивши флагманський корабель «Владімір» 29 жовтня (9 листопада), на відкритій галері вирушив до Херсона. Було дуже холодно, подорож тривала три дні і три ночі. Він захворів запаленням легенів і мусив лишатися в Херсоні до кінця листопада. Джонс знаходився у Екатеринославі, коли Очаків був захоплений штурмом (6 (17) грудня), а турецький гарнізон було знищено.
  Після прибуття до Санкт-Петербургу 17 (28) грудня контр-адмірал був негайно прийнятий Катериною в Ермітажі.
  Імператриця була щирою та люб'язною з Джонсом, але він не знав, що Нассау-Зіґена, який приїхав до Санкт-Петербургу трохи пізніше, прийняли так, що принцеса Нассау-Зіґен прибула з Варшави аби припинити те, що вона вважала серйозною любовною інтригою. Її хвилювання були даремними, бо в житті Катерини вже не було місця для випадкового кохання.
  Контр-адмірал спочатку зупинився у трактирі «Лондон» і, на своє нещастя, познайомився з дівчиною. Згодом він винайняв квартиру на другому поверсі будинку Походяшина, у першому адміралтейському районі, біля величної будівлі Адміралтейства. Там він влаштував для себе невеличку господу, де разом з ним були: перекладач Павло Дімітревський, слуга-німець Йоган Баль, його вістовий моряк-чорноморець та кучер, селянин Іван Васил’єв, який наглядав за кіньми, санями та екіпажами.
 

  Французький посол граф де Сегюр, який служив в Америці під керівництвом графа Рошамбо, та його перший секретар Едмон Шарль Жене (майбутній громадянин Жене) опікувалися тим, щоб контр-адмірал мав найважливіші знайомства серед придворних, однією з яких була княгиня Наришкіна. Але світського життя було замало для людини з енергією Джонса.
  Чекаючи запрошення на службу, він підготував план політичного та комерційного союзу між Сполученими Штатами та Росією для віце-канцлера. Він доводив Катерині, що вона має очолити коаліцію для боротьби з берберійськими піратами. Він склав приблизний план реорганізації Чорноморського флоту, який (він справедливо зауважив) був «збудований на хибних принципах, нездатний тримати свою величезну артилерію та маневрувати як слід». (Цей план був втілений в життя адміралом Ушаковим в 1790 році, коли турки були остаточно розбиті). Завершивши свої «Розповіді про Лиманський похід», які з допомоги його секретаря були написані французькою мовою, він мав намір представити їх імператриці, але вона, напевно, навіть не подивилася на них. Вони були написані в тоні ображених чеснот та дуже нагадували мемуари Колумба, які він написав наприкінці свого життя. В «Розповідях» відчувався той самий жаль до себе, що і в Колумба. Вони рясніють висловами на кшталт «природа наділила мене дуже м’яким характером, але дотепер я мав бути суворим та жорстоким», «я народився для дружби та кохання, а не для того, щоб бути моряком або солдатом», «оскільки виявилося, що я надто щирий та відвертий аби мати успіх при російському дворі, не наживши собі можновладних ворогів, я маю достатньо мудрості, щоб відступити в заспокійливе лоно дружби».
 

  Незабаром Полу Джонсу стали у потребі всі його друзі, до яких він міг звернутися. Він не розмовляв російською мовою, окрім слів «да» та «нєт» (в чому й зізнавався), але на той час він вже добре розмовляв французькою, та не було жодної душі, з ким би Джонс міг поговорити рідною мовою.
В Росії не було американського дипломатичного представництва, бо Америка ще не була визнана Російською імперією, англійське ж посольство не мало до Джонса ніяких справ.
  Поліція перехоплювала його пошту, тож він не міг спілкуватися зі своїми друзями з Парижу або Америки, він почувався забутим та покинутим. Джонс не знайшов жінки, гідної замінити мадам Таунсенд*. Від нестерпної самотності він став необачним в особистих зв'язках. Він не звик до холодної зими, що тяглась дуже довго, до снігу, що ніби залізом вкрив землю. Тієї зими душа контр-адмірала Павла Івановича була зранена сильніше, ніж його ескадра брандкуглями.

 

5. Скандал та від'їзд

 

  Протягом першого тижня квітня 1789 року весь Петербург був збентежений та скаламучений рапортом шефа поліції про те, що контр-адмірал Пол Джонс намагався зґвалтувати десятирічну дівчину на ім'я Катерина, дочку німецького іммігранта Ґольцварта (або Кольцвартена), молочарня якого знаходилась поблизу.
  У рапорті зазначалося, що 30 березня дівчина торгувала маслом, коли «лакей» (слуга Джонса Баль) сказав їй, що його господар хоче купити масла та провів до квартири контр-адмірала. Господар, якого вона раніше не бачила, був одягнений у білий мундир с золотою зіркою на червоній стрічці.
Він купив масла, потім замкнув двері на ключ, вдарив дівчину, потягнув до спальні та зґвалтував її. Вона прибігла додому і розповіла про це матері. Мати пішла до того дому, впізнала насильника та звернулась до поліції.
  Ця розповідь підтверджувалась свідченнями Баля, який бачив дещо крізь замкову щілину, та свідченнями під присягою офіцера медичної служби і акушерки про те, що дівчина була зґвалтована.
Існують три різні версії того, що сталося насправді. Першу, загальновідому, оголосив та надрукував у своїх мемуарах граф де Сегюр. Французький посол відвідав Джонса через декілька днів після рапорту та почув від нього, що ця дівчина прийшла спитати, чи є в нього якась білизна або мережива, яку треба полатати, але в нього не було.
  «Тоді вона почала робити непристойні жести. Я порадив їй не займатися цими огидними речами, дав їй грошей і відпустив її» – переказував Сегюр слова Джонса. «Тільки-но відійшовши від дверей, вона розірвала на собі рукава і мереживну косинку, здійняла лемент: «Ґвалтують!» та кинулася у обійми мами Ґольцварт, яка раптом опинилася поруч».
  Це єдина відома дотепер версія, яка виправдовує Джонса. 
 Сегюр міг знати такі історії та сплутати їх з цією, або, можливо, він знав більше про цей випадок з Джонсом, але не хотів говорити.
  Приблизно через два тижні після цих подій Джонс відвідав Потьомкіна в його Петербурзькому палаці і розповів йому те, що дуже відрізнялося від версії Сегюра. Він нічого не сказав про те, що сталося між ним та Катериною, але скаржився, що його слуг допитували в поліції, а камердинеру Балю погрожували, вимагали підписати те, що їм було потрібно.
 

  Джонс найняв адвоката на прізвище Крімпін, якого мама Ґольцварт теж просила прийняти її справу, але він відмовився. Адвокат знайшов декілька важливих фактів, які виправдовували Джонса. Мама зізналася, що її умовив піти на злочин один пан із зіркою. Також вона сказала, що їй потрібні були гроші. Вона розповіла, що її "невинна" донька була зваблена Бальом за три місяці перед її «несподіваною зустріччю» з адміралом. Тато Ґольцварт під присягою засвідчив, що Катерині було дванадцять років, а не десять, що мати покинула батька і жила з молодим коханцем, а дівчину забрала з собою. Катерина під легким натиском зізналась, що після першої «продажі масла» Джонсу у трактирі «Лондон» це сталося ще декілька разів. Видається дивним, що губернатор Санкт-Петербургу особисто застеріг Крімпіна від продовження цієї справи. «Це обвинувачення є огидним шахрайством. Зізнаюся, я люблю жінок і всі ті приємні речі, що можна отримати тільки від них, але брати їх силою є жахливим для мене. Я навіть не можу припускати задоволення моєї пристрасті без їх дозволу і даю вам своє слово солдата та чесного чоловіка, що якби та дівчина не прийшла до мене з інших рук, то зі мною вона б ще лишалася незайманою», – завершив Джонс своє звернення до Потьомкіна.
  Це сталося 13 квітня, але 2 квітня, лише через три дні після уявного зґвалтування, Джонс написав шефу поліції французькою мовою:

 "Звинувачення проти мене є шахрайством, вигаданим матір’ю розбещеної дівчини, яка декілька разів приходила до мого дому. Я часто розважався з нею і завжди давав гроші, але цноти її, здається, не позбавляв…
Я думав, що вона дещо старша, ніж каже Ваша Світлість. Кожного разу, коли вона приходила до мене, її поведінка говорила про те, що вона зробить все, що чоловік захоче від неї. В останній раз все було як завжди, вона вийшла задоволеною та спокійною, зовсім не ображеною. Якщо доведено, що її позбавлено цноти, я заявляю, що не я був тим чоловіком. Я з легкістю доведу фальшивість цього твердження, як і декількох інших пунктів тих свідчення під присягою, що ви мені надіслали.
З повагою,
Пол Джонс"

  Цей лист, написаний відразу після того випадку, є близьким до істини, яку ми тепер можемо відтворити, до того ж, є письмові свідчення кучера та Дімітревського. Вони бачили дівчину, коли вона виходила з будинку Джонса. Вона була зовсім спокійною, без будь-яких слідів крові або сліз. Джонс визнавав, що Катерина часто відвідувала його. Легкість їх розваг (припускати тут можна будь-що) може бути визначена з вислову Джонса «все, що чоловік захотів би», а це могло означати і позбавлення її цноти.
  Треба враховувати, що якщо за мамою Гольцварт стояв якийсь високопосадовець, то не дивно, що поліція замовчала справу такого характеру.
Широке оприлюднення цієї справи та перешкоджання адвокатові Джонса ясно вказують на якусь впливову особу, що використала не зовсім невинні «розваги» Джонса з дванадцятилітньою дівчиною аби знищити його репутацію.

  Хто це був? Джонс та Сегюр були певні, що англійські морські офіцери, які служили в Росії, не були здатні на таке. Всюдисущий кавалер Літлпейдж чув від «одного високопосадовця з дипломатичної служби», що винуватцем всього був придворний, який сподівався здобути собі прихильність англійського уряду, зруйнувавши кар'єру Джонса. Це здавалось надто неправдоподібним.
  Джонс був переконаний в тому, що це був Нассау-Зіген, який злякався конкуренції.
  Ким би не був той «пан з орденами», він мусив найняти когось аби стежити за Джонсом. Для цієї справи він знайшов маму Ґольцварт.
  Коли скандал вибухнув, весь Петербург, за винятком графа де Сегюра, поквапився зректися знайомства з Джонсом. Сегюр захищав Джонса всіма силами. Він надсилав листи до Потьомкіна, до імператриці, натякав, що його патрон Людовик XVI буде дуже ображений таким ставленням до шевальє. Він використав весь свій вплив. В результаті його зусиль Адміралтейство припинило погрожувати Джонсу військовим судом. Сегюр навіть написав свою версію цієї справи, яка була опублікована в «Gazette de France», звідки її передрукували найвідоміші журнали Європи. Джонса відмовили учиняти позов проти Ґольцвартів, а Катерина продовжувала торгувати маслом та собою.
  Коротка російська весна минула, а очікування безробітного контр-адмірала тривало. Жодних наказів для нього не було, а він зрідка надсилав державним міністрам купи листів з планами бойових дій проти Швеції.
В середині червня він почув гірку новину – імператриця передала командування Балтійською флотилією Нассау-Зіґену. В кінці місяця він фактично отримав відставку, хоч і відмовився визнати її. Імператриця дарувала йому дворічну відпустку, зберігаючи його ранг та жалування.
  26 червня (7 липня) 1789 року він був допущений до цілування руки імператриці на відкритій аудієнції та отримав від неї коротеньке: «Щасливої дороги!». Вона не вибачила йому нерозсудливості. Катерина була найбільш розбещеною імператрицею з часів Мессаліни, але вона вимагала майже вікторіанських норм поведінки від свого оточення. Без сумніву, вона прочитала поліційний звіт, та він її не розважив.
Джонсу знадобилося ще два місяці, щоб отримати дозвіл залишити країну, були необхідні документи, в яких зазначалося, що він дійсно має чин контр-адмірала, а також відшкодування на подорожні витрати.
Приблизно в кінці серпня він вирушив у тривалу подорож до Варшави. Після від'їзду його друг Жене зібрав тисячу вісімсот рублів (як жалування за рік) та надіслав йому чек на цю суму.
  Пол Джонс більше ніколи не бачив Росії, але ті декілька років, які йому залишалося жити, думки про Росію не залишали його.
  Кожного дня він чекав, що з наступною поштою прийде імператорський наказ повертатися і прийняти якесь важливе командування.
  Він пережив дивовижні пригоди разом з німецькими та грецькими піратами, але найбільш тепло ставився до російських моряків, які поважали його. Він дуже хотів, щоб такі хлопці були в його команді під час війни в Америці, а російські моряки зберегли приємні спогади про контр-адмірала Павла Івановича Джонса.


*В 1926 році жінка, яка назвала себе баронесою Вайссерайх, з'явилася в американському консульстві у Ризі, сподіваючись одержати американський паспорт. Жінка заявила, що вона є нащадком сина Джонса та княгині Анни Куракіної, фрейліни Катерини ІІ. В якості доказів вона цитувала неіснуючий щоденник Катерини ІІ та показувала кільце з літерами «Дж. П. Дж.». Було проведено розслідування, її розповідь визнана фальшивою. Немає жодних свідчень чи навіть натяків на те, що Джонс коли-небудь мав стосунки з однією з придворних дам в Росії.

 

З англійської на українську текст був перекладений з книжки S.E.Morison "John Paul Jones:a sailor's biography" та використовується тількі в освітних цілях. 

 

22.03.2016 15:06
Павел Войнович

Об адмирале, дважды Георгиевском кавалере, графе Марко Ивановиче Войновиче читайте документальную книгу" Воин под Андреевским флагом".

Напишіть свій коментар
Ваше ім'я
E-mail (не буде опублікований)
* Текст повідомлення

Вхід