Енн Ньюпорт Роял

Енн Ньюпорт Роял
1769-1854

Перша жінка-публіцист

«Ми відстоюємо свободу преси, свободу слова та свободу совісті»

  Якби Енн Роял жила у двадцятому столітті, її б вважали непересічною особистістю. На початку дев'ятнадцятого століття вона була дійсно екстраординарною людиною. В ті часи, коли мало хто з жінок працював поза власною домівкою, та ще менша кількість подорожувала без супроводу, ця пані об'їздила вся країну, збираючи матеріали для своїх праць. У шістдесятирічному віці вона почала друкувати власну газету.
  Енн народилася недалеко від міста Балтімор, штат Меріленд, але перші роки її життя пройшли у Пенсільванії. За дитячих років вона пережила багато трагічних подій. Спочатку помер її батько, а потім і вітчим. Незабаром після цього стався напад індіанців і родина втратила дім. Коли їй виповнилось 17 років, Енн разом з матір’ю перейшла пішки Аллеганскі гори. Вони оселилися у невеликому містечку на території сучасного штату Західна Вірджинія. Там її мати знайшла роботу служниці у домі Вільяма Рояла, багатія та героя американської революції.
  Оскільки Енн виявляла велику цікавість до його бібліотеки, Роял почав вчити її. Енн та Вільям одружилися, коли їй було двадцять вісім років, а йому – майже шістдесят.
  Вільям Роял помер через шістнадцять років. Більшу частину свого маєтку він залишив Енн, але його небога почала судовий процес проти Енн, звинувачуючи її у «варварському» ставленні до чоловіка в останні роки та підробці заповіту. Наступні десять років Енн прожила в Алабамі, відстоюючи свої права у суді. Справу було завершено на тому, що небога покійного чоловіка отримала все майно, а Енн не залишилось нічого. Тоді вона вже мала приблизно п'ятдесят років. Вона переїхала до Вашингтону, округ Колумбія, і подала папери на отримання грошової допомоги, як вдова ветерана революції, але і ця спроба потягла за собою роки судової тяганини.
  Саме тоді почалася її журналістська кар'єра. Подорожуючи у диліжансі, вона подолала відстань від Нового Орлеану до Канади, розмовляючи з людьми та збираючи матеріал для десяти книжок, які потім написала. Вона заробляла собі на життя тим, що давала в газетах об'яву про продаж своєї книжки, одночасно працюючи над наступною. Під час своїх подорожей вона зустрічалася з багатьма редакторами газет, в яких склалося враження, що вона не боїться висловлюватись практично з жодної теми. Її найулюбленішою мішенню були євангельскі пресвітеріанці, тому що їй здавалось, вони надто завзято намагалися навертати людей до своєї віри.
  У проміжках між подорожами Енн поверталась до Вашингтону. Її почали впізнавати, навіть до деякої міри уникати у коридорах Конгресу, тому що вона не полишала спроб відвоювати собі пенсію дружини учасника революції. Кінець кінцем їй це вдалося, але це сталося коли їй було вже майже вісімдесят років, і перемогою це навряд чи можна було назвати, тому що родина її чоловіка зажадала половину пенсії, після того, як Енн виплатила борги та рахунки за юридичні послуги, в неї залишилось десять доларів.

У 1829 році , коли вона була у Вашингтоні, деякі члени Вашингтонської Пресвітеріанської Церкви, розлючені її нарисами, вирішили провчити Енн.
  Вони направили групу хлопчаків побити вікна в її будинку. Потім під розбитими вікнами декілька чоловіків промовляли голосні молитви за спасіння її душі. Реакцію Енн, відому своєю злостивою вдачею, легко було передбачити. Розлючена порушенням свого спокою, вона кричала на чоловіків, що стояли під вікнами, називаючи одного з них «старий лисий с—й син». Її було заарештовано з формулюванням «злостива людина, наклепник, порушник спокою», наступним пунктом була вказана «лайка».
  Несамовитість засобів масової інформації під час суду не знала меж. Друзі Енн голосно захищали її, але вороги закликали до призначеного у такому випадку покарання – винуватець мав бути занурений у річку. Секретар Штату виступив свідком з її боку, те ж саме зробили багато її друзів-журналістів, які підтримували її право на свободу слова.
  По закінченні суду вона припинила свої подорожі, придбала старий друкарський верстат, встановила його на власній кухні і почала видавництво своєї першої газети «Пол Прай», з допомогою якої вона заприсяглася викрити зло у політиці та релігійне шахрайство.
  В газеті вона висловлювала свої думки з різних дискусійних тем та свіжі плітки про вашингтонських політиків. Виконуючи свою обіцянку, вона написала декілька оповідань: як один незначний чиновник скористався громадським візком з кіньми аби поїхати до театру, як уряд міста Вашингтон сприяв розповсюдженню холери, відмовляючись поліпшити систему каналізації міста та осушити болото, де кишіла холерна паличка. Не дивлячись на те, що вона швидко засуджувала те, що вважала поганим, вона так само швидко ставала на бік того, що вважала добрим.
  Одягнувшись у дрантя(єдине, що мала), вона несла пачку своїх газет до Капітолію і торгувала ними у коридорах Конгресу. Той, хто не купував її газет, робився об'єктом в'їдливих заміток в її газеті наступного тижня.
  Газета «Пол Прай» друкувалася протягом п'яти років, але нічого, окрім злиднів не дала Енн. Одного дня президент Ендрю Джексон зустрів її по дорозі з ринку, побачивши лише худу як скіпка курку у її кошику, він запросив Енн до Білого Дому на гарну вечерю.
  Сподіваючись змінити імідж своєї газети, вона змінила її назву на «Хантресс» (Мисливиця). У першому ж випуску вона пообіцяла продовжити викриття корупції, але сказала, що буде пропонувати увазі читачів літературні твори, замітки та іншу інформацію. Тепер вона вже менше писала про плітки, але продовжувала висловлюватись про сучасні події, виступаючи на захист американських індіанців, свободи слова та преси та за безкоштовну державну освіту.
  Вона мала власну думку з будь-якого питання. Вона вважала, що винахід телеграфу Самуїлом Морзе було визначною подією, вона ненавиділа рабство, але не схвалювала тактики більшості аболіціоністів. Вона висміювала брюки Амелії Блумер для жінок, але, не дивлячись на захист прав жінок, вона не підтримувала право жінок на участь у виборах.
  Її кампанія проти надто завзятих служителів церкви продовжувалась, але вона закликала до більшої толерантності до католиків та інших груп. Деякі редактори хвалили її за «сміливість духу», інші звинувачували в тому, що вона публікує нічого, крім «політичного бруду». Всі чотирнадцять років існування газети «Хантресс» Енн верстала свою публікацію на своїй кухні на старому друкарському верстаті тими літерами, що їх викинули інші друкарі. Її дім часто стояв нетоплений взимку, виникали проблеми з папером, замерзало чорнило. В останньому випуску «Хантресс», який вийшов за декілька місяців перед її смертю, вона написала, що все, що в неї залишилось, це тридцять один цент, та що вона уперше в житті не зможе заплатити орендної плати, що складала шість доларів.
  Через шістдесят років після її поховання на кладовищі Конгресу на її жебрацькій могилі було встановлено табличку з написом «Енн Роял, перша жінка-публіцист».

This information is only for education purpose, and was taken from ' Extraordinary Women Journalists' by Claire Price-Groff.- Children's Press, USA