Армстронг Луї
Луї Армстронг
«Сетчмо» – батько-засновник джазу
1901-1971
«Все, що він робив, що він грав, виходило зсередини, з його розуму... Луї, який нам знайомий за своїми виступами, був справжнім Луї, це було його суттю»
Басист Арвелл Шоу,
в телевізійній програмі Кена Бернса «Джаз»
У джазової літературі Луї Армстронгу відводиться особливо почесне місце, може навіть здатися, що він є саме тією скелею, на якій був побудований храм джазу. У його некролозі, який зайняв 7 липня 1971 року цілу сторінку газети Нью-Йорк Таймс, було написано наступне: «Саме він, більше за інших, перетворив джаз в унікальну форму мистецтва». У зеніті слави він фактично не мав собі рівних за віртуозності гри на трубі. Сучасний трубач Майлз Девіс сказав, що нікому, хто володіє духовим інструментом, не вдалося б зіграти те, що не зміг би зіграти Луї.
Бінг Кросбі, один із відомих естрадних співаків, який починав з джазу, назвав Армстронга початком і кінцем американської музики.
Армстронг, на додаток до своїх здібностей, був справжнім естрадником. Йому подобалося догоджати публіці, він частенько жартував і широко усміхався білозубою посмішкою, виконуючи популярні пісні і музику з різних шоу. У результаті цього Армстронгу вдалося завоювати ширшу публіку, ніж суто джазовим виконавцям. Його іноді критикували за це. У відповідь на це Луї говорив, що він не збирається слухати тих, хто не розуміється на нотній грамоті, хто намагається вчити його як грати на інструменті.
Луї Армстронг Деніел народився 4 серпня 1901 року (в більш ранніх джерелах згадується 4 липня 1900 року) в Новому Орлеані, штат Луїзіана, в дуже неблагополучному районі міста. У Новому Орлеані музику можна було почути скрізь – були тут і негритянські спірічуалси, і блюзи, і танцювальна музика, і похоронні оркестри, класична музика і креольські ритми – все це вбирав у себе Луї. Щоб допомогти сім'ї він почав підробляти в ранньому віці. Його мати Мері Енн (на прізвисько Мейенн) була онукою рабів. Батько Луї пішов з дому, коли той був ще немовлям. У ранньому дитинстві Луї був «усиновлений» єврейської сім'єю, Карнофськими, які були лахмітниками і знайшли справу для Луї на своєму возі. Перші гроші завдяки музиці він заробив співом на вулиці.
Переломний момент в його житті настав тоді, коли йому було дванадцять років. Напередодні нового 1912 року Луї «співав на вулицях і святкував». Опівночі почали запускати салют, і імпульсивний Луї, бажаючи приєднатися до веселощів, вийняв заряджений холостими патронами пістолет, який належав одному з співмешканців його матері, і почав стріляти в повітря. Наскільки захоплююче було це для Луї, настільки ж це не сподобалося поліції: він був заарештований і поміщений в притулок для безпритульних «кольоровошкірих» хлопчиків.
Пізніше він визнав, що це було найкраще, що могло статися з ним. Саме в цьому притулку Луї «захворів» музикою. Там він записався в хор і в оркестр, де навчився грати на альтгорні і на корнеті. Коли Луї покидав притулок, провівши там півтора роки, він знав, що музика стане його життям.
У ранній юності Луї грав, коли тільки представлялася можливість. Перерва настала тоді, коли його взяв під своє крило Джо «Кінг» Олівер, на той час головний трубач Кід Орі-Бенд. Олівер навчив Луї грі на інструменті. Пізніше, в 1918 році, Олівер вирішив переїхати в процвітаюче музичне середовище Чикаго, і Луї замінив його в Кід Орі-Бенд. Тепер Луї заробляв тим, що стильно грав на корнеті в кабачках Нового Орлеану. Незабаром він приєднався до Фейт Мерейбл і його оркестру під назвою «Джаз Сінкопатори», який виступав на пароплавах, що ходять по Міссісіпі.
Минуло небагато часу, як в Канзас Сіті, Міссурі і Чикаго з'явився великий попит на талановитих джазових виконавців. У Чикаго Кінг Олівер згадав свого юного протеже і переконував його скористатися прекрасним шансом, який чекає на нього у великому місті. Луї не погоджувався. Йому подобалися підмостки пароплавів, та ще, крім того, він працював поруч з такими великими музикантами, як Уоррен «Бебі» Доддс і Джек Тігарден. До того часу він також встиг одружитися (це був перший з кількох шлюбів у його житті). Але встояти перед спокусою Чикаго було важко, і в 1922 році Луї спакував свій корнет і вирушив до Чикаго працювати в оркестрі Олівера під назвою «Креольський Джаз-Банд».
У Армстронга не вистачало терпіння на комерційну сторону музики, і в справі менеджменту він вдавався до допомоги своєї освіченої дружини. Вона вмовляла його залишити Олівера, який, за її словами, не давав Армстронгу повністю використовувати свій потенціал. Коли Луї запросили в оркестр Флетчера Хендерсона в Нью Йорку, вони погодилися. Хендерсон до того часу вже мав репутацію джазмена національного рівня.
Інтелігентний, освічений Хендерсон і приземлений Армстронг були повною протилежністю за своїми стилями. Хендерсон був спокійний і навчений досвідом, а Армстронг любив пожартувати. Оркестр Хендерсона грав злагоджено і по нотах, у той час як Армстронг більшу частину своєї кар'єри грав на слух. Але талант молодого корнетиста подолав усі труднощі. Робота з великою групою музикантів обмежувала його можливості, але Армстронг робив звукозапис і з іншими виконавцями, і під час цих звукозаписів він з лишком показував весь заряд своїх здібностей гри на інструменті.
У листопаді 1925 року Ліл Хардін, його друга дружина, переконала Армстронга повернутися до Чикаго і грати в її групі, яка виступала в танцювальному залі «Дрімленд».
Під час другого перебування в Чикаго, в 1926-1928 роках, виключно для звукозаписів Армстронг створює банди «Хот Файв» і «Хот Севен». Вони випускають такі класичні записи Армстронга: "Cornet Chop Suey", "Potato Head Blues" і "West End Blues". Останній з них відрізняється блискучою каденцією на початку твору, тому вважається шедевром і корінним переломом в історії джазу. Під час одного зі звукозаписів, за твердженням якогось очевидця, Армстронг, піднімаючись зі стільця для виконання сольної партії, впустив листок зі словами. Зараз важко судити чи так це було, чи не так, але залишається факт – він замінив слова вокалізом, і деякі вважають це початком стилю скет.
Армстронг приїхав назад до Нью-Йорка в 1929 році, почав грати в клубах і навіть виступав у бродвейському ревю Hot Chocolates, де виконав свій перший хіт "Ain't Misbehavin" (автор Фетс Валлер). На початку 1930-х років він займав чільні місця в біг-бандах, а також багато подорожував, включаючи тріумфальне повернення в Новий Орлеан. У 1932 році Ліл і Луї розлучилися. У той рік, відчуваючи тиск з боку роботи та сімейного життя, Армстронг відправився до Європи.
Під час його виступу в «Палладіум» в Лондоні один із критиків назвав його «Сетчмо», спотворюючи його кличку «Сетчелмоут» («рот-кошик», тобто «великоротий»). Нове прізвисько швидко приклеїлося до музиканта (іншим його прізвиськом було «Попс»). Одного разу дещо скептично налаштовані британські музиканти уважно вивчили його інструмент, будучи впевнені, що в ньому є якийсь додатковий пристрій, що дозволяє Армстронгу грати з такою силою і технікою.
Армстронг повернувся до Європи з більш тривалим турне в 1933-1935 роках у супроводі своєї нової подруги Альфи Сміт, яка стала його компаньйонкою на більш ніж десять років, а протягом одного року вона була його дружиною. Під час подорожей музикант об'їздив всю Європу від Італії до Скандинавії, скрізь викликаючи овації.
Незважаючи на свою популярність, Армстронг мав великі фінансові труднощі і, повернувшись до Сполучених Штатів, попрохав свого старого друга, Джо Глейзера, стати його менеджером. Після цього його фінансові справи пішли на поправку, особливо коли він встановив рекорд з продажу квитків у Театрі «Аполло» в Нью Йорку і підписав новий контракт на запис платівки з компанією «Декко». Ще одним досягненням Армстронга можна вважати руйнування громадського табу на чорних естрадників в кінці 1930-х років. Однією зі складових цієї перемоги була його роль як ведучого радіопрограми, що транслювалася в багатьох містах влітку 1936 року, а іншою – те, що він постійно виступав у численних фешенебельних нічних клубах. Він також з'являвся в Карнегі-Хол і почав кар'єру в кінематографі, яка з часом включала в себе "Pennies from Heaven", "The Glen Miller Story," і "High Society." У 1942 році Армстронг одружився вчетверте. Його нова дружина, колишня танцівниця Люсіль (Браун Шугар) Вільсон, пробуде з ним до кінця його днів. До кінця 1940-х років фанатизм щодо біг-банду поступово згас, і на зміну йому прийшов інтерес до сучасного прогресивному джазу. Але Армстронгу не подобався джаз-модерн. Він створив групу «Луї Армстронг енд Олл Старз», яка виконувала вдосконалений джаз у новоорлеанському стилі. «Олл Старз» («Всі Зірки») було відповідною назвою, бо до складу групи входили: кларнетист Барні Байгард, тромбоніст Джег Тігарден, ударник Сід Кетлетт і піаніст Ерл «Фате» Хайнс, а Армстронг і Велма Мідлтон були вокалістами.
«Олл Старз» їздили з турне по Європі і були запрошені на перший міжнародний фестиваль джазу в Ніці, Франції в 1948 році. У 1950-і та 1960-і роки Армстронг їздив з турне по Близькому і Далекому Сходу, по Латинській Америці, Африці та Східній Європі. Іноді спонсором цих поїздок виступав Державний Департамент США, який усвідомлював творчу цінність геніального музиканта. Його поїздка до Конго в 1960 році відбулася під час громадянської війни в країні, але заради виступу було оголошено перемир'я, і Армстронга винесли на стадіон на імпровізованому троні.
Армстронг знову завоював популярність, в 1960 році знявся у кінофільмі "Paris Blues" («Паризький Блюз») разом з Дюком Еллінгтоном. Він продовжував записувати хіти-сольники в 1950-х і 1960-х роках, що включали в себе "Mack the Knife" і "La Vie En Rose", поряд з альбомами за участі таких зірок, як Елла Фітцджеральд, Дюк Еллінгтон і Оскар Петерсон. У 1964 році він запише свій найвідоміший хіт "Hello Dolly!" («Хелло, Доллі!"), витіснивши таким чином групу Бітлз з перших щабель у списках популярності. Він також зіграв роль в однойменному фільмі. У 1968 році він записав ще один великий хіт "What a Wonderful World" («Який Прекрасний Світ»), який став популярною класичною мелодією.
Армстронг не зменшував темпу життя: були постійні поїздки, недосипання, звукозаписи та участь у зйомках фільмів, а також концерти. В кінці 1960-х років, незважаючи на те, що його організм був ослабленим, він продовжував дотримуватися важкого графіка роботи. До 1970 року він вже встиг кілька разів побувати в лікарні, але, незважаючи на поради лікарів сповільнити темп, продовжував наполегливо працювати. Він вже перестав грати на трубі, та продовжував співати. У березні 1971 року, після ділової зустрічі в готелі Вальдорф-Асторія в Нью-Йорку, він звалився на підлогу внаслідок серцевого нападу. Після двомісячного лікування в лікарні він повернувся додому, але 6 липня 1971 року помер під час сну. Світ тужить за ним, але його душа лишається з усіма, хто грає джаз.
Інформація з книги автора Martin M. "Extraordinary People in Jazz' - Children's Press, Denbury, Connecticut надана лише з освітньою метою .
