Дюк Еллінгтон

Поза категорією
1899-1974
«Найважливіший американський композитор... найкраще, що могла створити американська культура... зразковий музикант, зразковий психолог, зразковий організатор».
Ральф Дж. Глісон, джазовий критик та історик,
газета Нью Йорк Таймс, 25 травня 1974

  Найвищою похвалою, яку отримував хто-небудь від композитора і диригента Дюка Еллінгтона, були слова «поза категорією». Ця фраза, однак, найкраще характеризує його власний талант і внесок у музику. Дійсно, незважаючи на те, що Дюка вважають однією з найвпливовіших особистостей у джазовій сфері, він не любив називати свою музику джазом.
  Еллінгтон не розрізняв стилі музики. «Є всього два стилі музики», – часто повторював він, – «добрий та поганий».
  Едвард Кеннеді Еллінгтон народився 29 квітня 1899 року в місті Вашингтон, округ Колумбія. В юності він отримав кличку «Дюк» («граф») через свій стильний одяг, вишукану манеру говорити і тримати себе – атрибути, які він проніс із собою через все життя. Коли йому було близько семи років, мати записала його на уроки фортепіано. Його талант проявився відразу, але, як і будь-якого хлопчика, його більше тягнуло займатися фізичними навантаженнями. Його любов до бейсболу допомогла йому знайти першу роботу: він працював продавцем арахісу на бейсбольних іграх вашингтонської команди «Сенаторс».
  Першими привернули увагу юного Еллінгтона піаністи, які виконували регтайм, і він почав час від часу виступати, імітуючи своїх регтаймових кумирів. Пізніше, слухаючи таких майстрів, як Фетс Уоллер і Джеймс Джонсон, він починає розвивати у своїй фортепіанній техніці джазовий «страйд», популярний на той час у Гарлемі. У сімнадцять років, працюючи продавцем морозива, він написав свою першу пісню – «Soda Fountain Rag». Після цього непомітного початку Дюк Еллінгтон створив у своєму житті більше 1500 музичних творів.
  У 1918 році Дюк одружився на Едні Томпсон, у них народився один син, Мерсер, який в 1965 році почав працювати в оркестрі батька трубачем і менеджером. Еллінгтони розлучилися в 1930 році.
  Незабаром після одруження на Едні, Дюк став тужити за Нью-Йорком. Разом з ним поїхав туди і його ударник Сонні Грір, який працював з Еллінгтоном з 1919 до 1950 року. Це був перший з багатьох випадків, коли дуже талановиті оркестранти залишалися з Дюком довгий час, іноді всю свою кар'єру. Таким чином, він сам побудував свій оркестр, для якого міг писати композиції, засновані на таланті оркестрантів.
  У Нью-Йорку починати справу було нелегко, але Еллінгтона надихав Фетс Уоллер, і в 1923 році «Вашінгтонці» разом з Еллінгтоном були запрошені на роботу до клубу «Голівуд» (пізніше Кентукський Клуб), де вони виступали більше чотирьох років. Під час цього періоду Еллінгтон розпочав свою кар'єру в звукозаписі. Першим записом була інструментальна композиція «Choo Choo», головну партію в якій виконав неперевершений трубач Баббер Майлі. Звук цієї труби стане надалі своєрідним підписом Еллінгтона.
  Еллінгтону було зручно працювати у Кентукському Клубі, але в 1927 році оркестру випав чудовий шанс: Дюка запросили замінити Кінга Олівера у відомому Коттон-клубі. З того моменту як група Дюка, що складалася з десяти чоловік, зайняла подіум, вона залишилася там на чотири роки. Коттон-Клуб був найкращим нічним клубом Нью-Йорка, відомий своїми сліпучими колоритними шоу, музику для яких виконували кращі джазові групи. Виконавці носили чорні костюми, а відвідувачі цього фешенебельного клубу одягалися переважно в біле, майже вся публіка належала до вищого світу міста.
  Випуск нових звукозаписів Еллінгтоном збільшився також за рахунок його слави в Коттон-клубі. Він записав пісні «East St. Louis Toddle-oo», «Black and Tan Fantasy» і «Creole Love Call», що несуть в собі його характерний стиль, який отримав подальший розвиток у «The Mooche», «Ring Dem Bells» «Mood Indigo» та «Rockin' in Rhythm». До заслуг Дюка додалася і його перша зйомка у фільмі в 1929 році, яка дала початок довгої співпраці з кіноіндустрією, включаючи музику до класичного кінофільму Отто Премінгера «Анатомія вбивства» (1959).
  Група залишалася в Коттон-клубі до початку 1930-х років. До того часу репутація Еллінгтона вкоренилася, а його трупа стала давати поодинокі концерти по всій країні. У 1933 році він відправився в турне по Європі, це була перша з багатьох поїздок за кордон. У Європі Еллінгтон завоював визнання критиків: один лондонський критик порівняв його музику з музикою шанованого британського композитора Фредеріка Деліуса.
  А в цей час у Сполучених Штатах поширювався рух свінг, і до середини 1930-х років відомі свінгові банди захопили сцену. Дюк влився в нову течію, пишучи і виконуючи балади і танцювальну свінгову музику. Саме в цей період він написав такі неперевершені мелодії, як «Sophisticated Lady», «I Let a Song Go Out of My Heart» і незабутню «Caravan». У цей час він також створив більш довгі композиції: «Reminiscing in Tempo» та «Diminuendo and Crescendo in Blue».
  Еллінгтон продовжував набирати учасників до свого оркестру, і в проміжок часу між закінченням роботи в Коттон-клубі і 1940 роком він взяв до колективу корнетиста Рекса Стюарта, тромбоніста Лоренса Брауна, контрабасиста Джиммі Блантона і тенорового саксофоніста Бена Вебстера. Серед вокалістів, працюючих з оркестром, були Айві Андерсон, Кей Дейвіс, Херб Джеффріз і Ал Хібблер. У 1939 році до колективу також приєднався Біллі Стрейгорн, який став незамінною частиною оркестру, пишучи і аранжируючи композиції разом з Еллінгтоном. Саме Стрейгорн написав пісню Дюка «Take the' A' Train».
  Смерть Біллі Стрейгорна в 1967 році стала для Еллінгтона важким ударом. Стрейгорн був, по суті, продовженням Еллінгтона, і Дюк довгий час тужив за ним. Допомогло йому вийти з цього стану замовлення африканської країни Того в 1969 році, в результаті чого народилася сюїта «Togo Brava Suite». У цей же рік він відсвяткував свій сімдесятий день народження концертом та церемонією нагородження в Білому Домі, під час якої президент Річард Ніксон вручив йому Президентську Медаль Свободи. Концерт неперевершеного оркестру був записаний на плівку, але цей запис зберігався під замком до 2002 року.
  Еллінгтон продовжував працювати практично до кінця свого життя, переставши тільки за два місяці до смерті, після довгої боротьби з раком легенів. Перед смертю йому вдалося закінчити автобіографічні мемуари під назвою «Моя коханка Музика». У його «коханки», як він часто говорив, «немає рівних». Еллінгтон помер 24 травня 1974 року, не встигнувши закінчити оперу «Queenie Pie».
  Серед найпочесніших нагород, якими був удостоєний Дюк Еллінгтон під час життя, були, окрім «Медалі Свободи», – «Легіон Пошани» (Франція), «Президентська Золота Медаль» (від президента Ліндона Джонсона) і «Медаль Спрінгам» (Національна Американська Асоціація). Почесні докторські ступені в музиці були присвоєні йому Єльським Університетом, Браунським Університетом, Університетом Вісконсіна та іншими. Він був членом Королівської Шведської Академії Музики і Американської Академії Науки і Мистецтв.
  Коли консультаційна рада Пулітцеровської Премії не нагородила спеціальним призом Еллінгтона, якому на той момент було шістдесят шість років, він прокоментував цю подію так: «Доля не хоче, щоб я став знаменитістю в молодому віці». Це рішення ради піддалося великої критики, і Еллінгтону все-таки був присуджений цей приз посмертно в 1999 році, в річницю сторіччя з дня його народження.

Інформація з книги автора Martin M. "Extraordinary People in Jazz' - Children's Press, Denbury, Connecticut надана лише з освітньою метою .