Вільма Рудольф

Вільма Рудольф
1940-1994

Було б важко назвати іншого спортсмена, якому довелося подолати стільки ж труднощів, скільки Вільмі Рудольф. "Чорна Газель", так називали її ЗМІ, була непереможною на піку своєї спортивної кар'єри.
Але її історія це не тільки звіти про змагання з бігу та Олімпійські медалі. Перш ніж Вільма змогла бігати, вона повинна була навчитися ходити - і це не було легко.
Вільма Рудольф народилася передчасно у родині Бланш і Еда Рудольф 23 червня 1940 року у місті Санкт-Вифлеєм штату Теннессі. Вона була 20 дитиною з 22-х (включаючи 11 дітей Еда попереднім шлюбом).
Квола дитина, яка важила менше ніж 5 фунтів (2.2 кг) при народженні, Вільма до трирічного віку мала до того ж боротися з декількома хворобами (свинка, кір, вітряна віспа). Коли їй було 4 роки, вона захворіла на поліомієліт, подвійну пневмонію і скарлатину, кожна з цих хвороб загрожувала її життю.
Вільма вижила, але поліомієліт залишив їй обмежену рухливість лівої ноги, лікарі сумнівалися, чи зможе  вона коли-небудь ходити знову. Бланш Рудольф вважала інакше, так вона і сказала дочці. Вільма вирішила повірити своїй матері. Хоча найближчий терапевтичний заклад знаходився у 45 милях (72 км), у Нешвіллі, Бланш і Вільма їздили туди автобусом кожної суботи на сеанси масажу.
Бланш та її  інші діти також по черзі  допомагали, масажуючи ногу Вільми кожного дня. У вісім років Вільма взула спеціальний черевик з металевою скобою, що нарешті дозволило їй ходити.Найближчим часом вона почала вчитися в школі. Спостерігаючи, як її однокласники бігають та граються, вона сповнювалася ще більшої рішучості робити вправи, аби бігати так само, як вони.
Коли їй виповнилось 11, металева скоба вже не була потрібна. Одного недільного ранку вона стояла біля своєї церкви. Дочекавшись, коли біля неї не залишилось нікого, вона зняла скобу, залишила її на сходах і поволі пішла між рядами крісел до своєї родини. Вперше у своєму житті вона відчувала себе здоровою.
Вільма почала брати участь у спортивних змаганнях, навчаючись у середній школі Берт. Там Вільма зібрала баскетбольну команду з дівчат, але тільки тому, що тренер Клінтон Грей хотів, щоб старша сестра Вільми грала у цій команді. Ед Рудольф наполіг на тому, щоб обидві його дочки грали у команді або ж не гратиме жодна з них.
Вільма, призвичаєна до довготривалих болісних вправ, не відчувала тепер втоми від тренувань. У 15 років вона вже грала за свій штат. За швидкість гри на спортивному майданчику її називали «Комар».
Ще кращі результати Вільма показувала на бігових змаганнях. Її ноги, слабкі та кволі у дитинстві, тепер стали довгими, дужими та сильними. Коли не було змагань з баскетболу, вона перемагала майже у всіх неофіційних змаганнях з бігу, де приймала участь.
Дівчинка, яка шість років тому не могла навіть ходити, тепер вже вигравала змагання зі спринту.
Студенткою другого курсу Вільма зустріла Еда Темпла, що був тренером з бігу у Державному Університеті Теннессі. Це сталося під час змагань півфіналу чемпіонату, а Ед був арбітром у плей-офф. Темпл перетворив жіночу команду свого університету, "Тайгербеллс" в одну з кращих команд у Сполучених Штатах. Темпл пізніше запросив Вільму брати участь у змаганнях літнього спортивного табору в штаті Теннессі.
Темпл вірив, що психологічна підготовка так само важлива, як і техніка бігу, дихання та витривалості.
Він допоміг Вільмі відчути себе більш впевненою серед інших спортивних зірок, зосереджуючись на вдосконаленні власних здібностей. Наступного року вона була першою у 75- та 100 ярдовому забігах у рамках змагань Любительського Спортивного Союзу. Вона стала запорукою перемог своєї команди. Але найбільш хвилюючим моментом для Вільми стало знайомство з видатним бейсболістом Джекі Робінсоном. Їй, 16-річній та збентеженій його присутністю, він сказав: «Ваші виступи захоплюють. Не дозволяйте жодним обставинам або людям перешкоджати Вашій спортивній кар'єрі».
У 1956 році Вілма вирушила до Сіетлу( Вашингтон) для участі в Олімпійських іграх. Її товаришка по команді Мей Феггс, американська рекордсменка та дворазова олімпійська чемпіонка, дуже допомагала Вільмі та опікувалась нею під час Олімпіади.
Фінішну лінію кваліфікаційного 200-метрового забігу Феггс і Вільма перетнули одночасно, заробивши собі місця у олімпійській збірній США, що мала їхати до Мельбурну (Австралія). У Мельбурні більшість спортсменів ставилися один до одного дружелюбно, із зацікавленням, обмінювалися сувенірами. Там вона раділа з того, що вперше в житті її оцінювали не за кольором шкіри, а за тим, як швидко вона бігає.
У півфінальному забігу на 200 метрів Вільма була третьою. Через декілька днів у складі жіночої команди США Вільма виграє бронзову медаль у забігу на 400 метрів, пропустивши уперед команди Австралії та Британії. Золоті медалі зірки Бетті Катберт, надихнули ії на перемогу у наступних Олімпійських іграх.
У 1958 році, оразу після закінчення закінчила середньої  школи, Вільма народила дівчинку Іоланду. Поєднання ролей матері-одиначки та атлетки (вона заробила повну спортивну стипендію) було дуже важким. Батьки допомагали їй, піклуючись про Іоланду, в той час, коли Вільма вчилась та тренувалась.
Вільма отримала право на участь у американській жіночій команді з бігу, вигравши 100- та 200-метрові забіги. Три її товаришки з команди коледжу також були прийняті до цієї команди,
Еда Темпла називали став тренером Олімпійської збірної США з бігу. Вільма мала шанси привезти додому золоті медалі з трьох Олімпіад. Але за кілька днів до початку Олімпійських ігор вона вивихнула щиколотку.
Лікарі не були впевнені, чи зможе вона приймати участь у змаганнях, але Вільма легко виграла стометрівку (11 секунд), отримавши свою першу олімпійську медаль. Забіг на 200 метрів приніс їй другу золоту медаль.
У естафеті 4 x 400 метрів, незважаючи на те, що Вільма втратила естафетну паличку, до фінішу вона наблизилася на три десятих секунди раніше суперниць. Це був новий рекорд жіночої команди США з бігу. Пізніше Вільма сказала: «Три олімпійські золоті медалі! Я знала, що буде щось, що ніхто ніколи не зможе відібрати у мене. Ніколи». Естафета була її улюбленим змаганням, бо там, за її словами, вона відчувала себе частиною зіркового складу «Тайгербеллс». У своєму інтерв'ю пресі Вільма пообіцяла використовувати власні фізичні здібності в ім’я Господнє, заради інтересів нації та честі і слави жіноцтва.
Проте Ку-клукс-клан продовжував тероризувати чорне населення Півдня та намагався саботувати рух за громадянські права. Америка, отже, вважала Вільму героїнею, коли та повернулася на батьківщину. Вона була героїнею - не чорношкірою, не жінкою, а героїнею американської нації.
Президент Джон Кеннеді запросив Вільму до Білого Дому. Ассошіейтед Пресс (АП) проголосила її Спортсменкою Року.
Вільма повернулася до школи, щоб ії закінчити, і приймала участь у змаганнях до 1962 року. У 1961 році вона отримала Премію Саллівана та вдруге заробила звання від Ассошіейтед Пресс (АП).
У 1963 році вона одружилася з Робертом Елдріджем. У них народилося 4 дітей, але шлюб розпався у 1976 році. Вигідні контракти рідко пропонувалися атлетам у ті часи, Вільма вибрала інший шлях. Вона оселилася в штаті Теннессі, викладала у школі та була тренером.
У 1977році вона написала свою автобіографію, "Вільма", з якої пізніше було створено телевізійний фільм.
Найбільшим внеском Вільми Рудольф у справу допомоги іншим було створення Фонду Вільми Рудольф. Штаб-квартира фонду знаходилася в Індіанаполісі (штат Індіана), робота цієї організації базувалася на  надзвичайному ставленні Вільми до дітей, як майбутнього країни. Мета фонду полягала в тому, щоб мотивувати дітей з усіх суспільних груп до занять спортом.
Влітку 1994 року  у Вільми був діагнозований рак мозку. Тієї осені американська спортивна спільнота та весь світ втратили одного з найвидатніших атлетів та поборників милосердя 20-го століття.
12 листопада, у віці 54 років, Вільма Рудольф пішла з життя, але фонд, який носить її ім'я, продовжує справу, яку вона почала.