Фредерік Дуглас

Фредерік Дуглас

Раб - утікач, видатний діяч аболіціоністського руху
1817 (?) – 1895

     Боротьба за скасування рабства залежала від об'єднання зусиль багатьох людей. Чоловіки та жінки, політики та духовні особи, представники афроамериканської та європейської рас працювали разом у цій справі. Під час громадянської війни 1861-1865 років солдати та офіцери обох армій віддавали за це свої життя. Але серед величезної кількості борців за скасування рабства Фредерік Дуглас, можливо, займає найважливіше місце. Раб – утікач, що став одним з найвидатніших національних письменників, редакторів та промовців. Найвпливовіший афроамериканський письменник та політичний діяч 19 століття, він довів рівність рас у той час, коли навіть активісти аболіціоністського руху вважали афроамериканців нижчою расою.
Народжений з ім'ям Фредерік Огастес Бейлі, він ніколи не знав свого батька, ледве знав свою матір, яка була рабинею з графства Талбот (Меріленд), ніколи не знав свого дня народження. В дитинстві він жив у своїх родичів на плантації, у віці 9 років його відправили до Балтімору служити у родині свого хазяїна. Зростаючи у великому місті, він насолоджувався майже необмеженою свободою. Його не примушували важко працювати на плантації, він жив не у жалюгідному бараку для рабів, його рідко били батогами, а найдивовижнішим було те, що він навчився читати та писати. Підлітком, всупереч наказам свого хазяїна, Дуглас читав всі книжки та газети, які йому траплялися. Озброєний знаннями з тих книжок, він мріяв про втечу на Північ, де не було рабства.
У 1838 році, працюючи на верфі у Балтіморі, Дуглас дістав фальшиві документи, за якими він вважався вільною людиною. Використавши їх він утік до Нової Англії. Збіглий раб у незнайомій місцевості, він жив у постійному страху, що його знайдуть та повернуть господарям. Він узяв собі ім'я Фредерік Джонсон, а потім Фредерік Дуглас, аби шукачі збіглих рабів не змогли його знайти.

Оселившись у Нью-Бедфорді (Массачусетс), він продовжував протистояти расовій упередженості. Він хотів отримати роботу конопатника на місцевій верфі, але йому відмовили. Йому доводилося братися за будь-яку некваліфіковану працю, доки він не знайшов іншу можливість утримувати свою родину, яка швидко збільшувалась (Дуглас та його дружина мали 5 дітей).
Його життя різко змінилося після промови на мітингу проти рабства у Нантакеті (Массачусетс) у 1841 році. Ця промова приголомшила білу частину аудиторії пристрастю та красномовством. Американська Спілка Визволення Рабів негайно запросила його зробити подорож країною у якості її представника. У цій ситуації він мав вирішити для себе дві дилеми. По-перше, на нього продовжували полювати шукачі збіглих рабів і він міг стати їх легкою здобиччю. По-друге, йому було важко завоювати довір'я слухачів. «Біла» аудиторія не вірила, що раб може говорити так блискуче, і часто сумнівалася у правдивості його слів. Аби вирішити першу дилему Дуглас постійно міняв місце проживання на протязі трьох років та інколи виїжджав до Європи. Для вирішення другої він написав «Життєпис Фредеріка Дугласа, американського раба» у 1845 році. Цей твір мав довести, що він дійсно був рабом.
У творі Дугласа значилися реальні імена рабовласників та назви плантацій. У такий спосіб він намагався переконати скептично настроєних читачів. У життєписі Дуглас поставав як винахідлива, самостійно освічена людина, що відмовляється підкорятися своєму господареві. Міцний фізично, сильний духом, розумний, він був прикладом рішучості та наполегливості. У пізніших автобіографіях «Моє рабство та моя свобода» (1855), «Життя та епоха Фредеріка Дугласа»(1881) він розповів про себе набагато більше, змінивши акценти цих творів, тому що змінилися політичні потреби афроамериканської громади. Але короткий, потужний «Життєпис» 1845 року з його головною темою про особисту силу та непримиренність залишається класичною розповіддю про життя рабів у американській літературі.

У 1847 році європейські друзі Дугласа купили йому свободу, що дозволило йому повернутися до Сполучених Штатів і не боятися, що його можуть схопити. Він оселився у Рочестері (Нью-Йорк) та заснував там антирабовласницьку газету «Полярна зірка». У цій газеті та пізніших журналах «Тижневик Фредеріка Дугласа» та «Місячник Дугласа» він піддавав критиці пацифістський аболіціоністський рух, закликаючи до більш активної та час від часу  жорстокої боротьби. Нетривалий час він підтримував радикалів, Джона Брауна наприклад, під проводом якого у 1850-х роках відбулися криваві антирабовласницькі виступи у Канзасі та у Харперс-Феррі (Вірджинія). Дуглас також підтримував Партію Свободи та нещодавно створену Республіканську Партію, які були його політичними опонентами. Його дім був однією з «станцій» «Підпільної залізниці», таємної системи, для організації втечі та перевезення негрів-рабів з рабовласницьких штатів до Півночі Америки та Канади. З початком громадянської війни Дуглас, якому довіряв президент Лінкольн, допомагав формувати перші чорні полки ( два сини Дугласа теж були там), які воювали на боці Союзу Північних Штатів (Union).

Після війни Дуглас знов повернувся до політичної діяльності, відновивши боротьбу за прийняття Тринадцятої Поправки, яка скасовувала рабство; Чотирнадцятої Поправки, що гарантувала громадянство всім людям, народженим на території Сполучених Штатів; та П'ятнадцятої Поправки, що гарантувала всім чоловікам право виборчого голосу. Дуглас боровся за рівноправність жінок і був кандидатом у віце-президенти до Партії Рівноправ'я у 1872 році. Пізніше він займав декілька урядових посад, був послом Сполучених Штатів у Республіці Гаїті.
На протязі більше як 50 років Дуглас мав потужний національний вплив, залишивши значний слід у багатьох сферах діяльності, що особливо вражає в людині, народженій у рабстві. Завдяки своїй літературній спадщині, особливо «Життєпису» 1845 року, він і зараз є центральною постаттю американської культури.